ÉCU FILM FESTIVAL, 2025
ОЛЕКСАНДР ДЕНИСЕНКО
ПЕРЕД СВІТАНКОМ
Фестивальний показ
7 Parnassiens – Grande Salle
10, травня 2025
Сесія 2 - 11:05
травня, 5, 2025
Кіноісторія кохання, втрати і надії з вайбом української фольклорної містики. За участі зіркової Каміли Ужендовської.
Олександр Денисенко – кінорежисер, сценарист і креативний продюсер. Лауреат понад 30 міжнародних нагород. Член Асоціації польських кінематографістів (PFA). Навчався та працював під керівництвом лауреата «Оскара» Анджея Вайди. Фільм Wonderwall, що здобув міжнародне визнання, переосмислює Чорнобиль не як зону трагедії, а як простір глибокої трансформації — від болю до тиші, від руйнації до нового життя.
Привіт Олександре, дякуємо за розмову з The New Current. Чи з нетерпінням чекаєте на показ фільму «Перед світанком» на ÉCU цього травня?
Коли ми знімали Перед світанком, ми мріяли, щоб голос України був почутий. Тому показ у Парижі — це для нас дуже особливий момент. ÉCU — це місце, де звучать незалежні голоси Європи. І нам важливо, що серед них сьогодні лунає й голос України. Адже ми приїжджаємо не лише з фільмом, ми приїжджаємо з історією країни, яка проходить крізь темряву, але несе світло.
Особлива подяка The New Current. Адже ми робимо лише половину справи — іншу творите Ви, коли надаєте нашим історіям нове звучання.
Що для вас означає участь «Перед світанком» у європейському конкурсі музичних відео?
“Перед Світанком” виріс із української народної пісні “Вже сонце низенько” — з культурного коду, який живе в кожному з нас. І зараз ця пісня — а з нею й голос України — звучить у фестивальному контексті Європи на рівні з найсильнішими історіями континенту.
Фільм вже отримав номінацію за “Найкращу історію” на Berlin Music Video Awards (у лайнапі з Sabrina Carpenter, Lady Gaga, Drake), і перемогу на European Music Video Awards, як “Найкраще драматичне музичне відео”. Але найбільше значення для мене мають не самі нагороди, а те, що наш фільм став частиною діалогу. Це означає: ми — в розмові. І наш голос чути.
Наскільки важливими є такі фестивалі, як ÉCU, для захисту та підтримки незалежних фільмів і режисерів?
Такі фестивалі — це наші фортеці. Вони тримають простір, де зберігається найцінніше — свобода висловлення. У світі, де великі індустрії часто диктують, що й як розповідати, незалежне кіно залишається місцем чесної розмови.
Для митців з країн, що проходять через війну чи кризу, це не просто сцена — це вікно у світ. ÉCU дозволяє нам говорити власним, вразливим, чесним голосом. А саме така інтонація, як на мене, зараз найбільше потрібна людству.
Чи можете розповісти, як виник «Перед світанком» і що в українській народній пісенній традиції надихнуло вас на новий погляд на жанр?
Ідея народилася з музики. Коли я почув, як Юлія Донченко співає “Вже сонце низенько” (оригінальна назва пісні), вона зворушила мене до сліз. Я відчув щось значно більше, ніж просто мелодію — я відчув живу душу українського минулого. Її біль, її гідність, її м’яку, але незламну силу.
Ця пісня протягом поколінь була піснею втрати й самопожертви — частина нашої культурної ДНК. Але я раптом відчув: а якщо сонце низенько — не лише коли воно сідає, а й коли сходить? Може, ця пісня — не про кінець, а про початок? Я захотів переосмислити її як історію вибору. Про те, що навіть у найтемнішу мить ми можемо сказати: я обираю світло.
Що в «Перед світанком» пов’язане особисто з вами та темами вашого фільму?
Цей фільм — дуже особистий. Він про стан, коли все навколо зруйновано — і ти все одно йдеш вперед. Я проживав це і в житті, і в творчості. Це боротьба за внутрішню цілісність. Глибока тиша, яка озивається в тобі питанням: ким ти хочеш бути?
Війна змінила всіх нас. Вона змусила вирватись із минулого й подивитися вперед. Цей фільм — не про війну, а про те, як вона відкриває в людині силу. Це історія внутрішньої революції — не лише української, а універсальної. Про дорослішання, про вибір жити.
Розкажіть про досвід роботи з актрисою Камілою Ужендовською та співачкою Юлією Донченко.
Цей досвід був глибоким і символічним — він вийшов за межі професійної взаємодії і став спільним творенням сенсу.
Юлія Донченко озвучила стан нації, — глибинний злам, де смуток стає рішучістю, а тиша — вибором жити. Юлія — емоційна душа цієї історії, міст між болем і надією, дарує віру в те, що, лише пройшовши найтемнішу ніч, можна зустріти світанок.
Каміла — зірка, що свідомо приїхала в країну у війні. Це був більше, ніж творчий акт — це був жест солідарності. Каміла стала обличчям нашої історії, бо справжня Україна сьогодні — не має кордонів, і резонує далеко за межами своєї землі. Участь Каміли символізує, що українська боротьба і трансформація – це історія, яку світ не просто спостерігає, а проживає разом із нами. Коли іноземні актори проживають українські долі, вони стають частиною нашої правди і нашої боротьби.
Наскільки важливою є творча співпраця між вами та командою, коли ви починаєте знімати проект?
Я вірю, що кіно — це колективна поезія. І щоб вона прозвучала — команда має дихати в унісон. Для мене головне — не лише професіоналізм, а співналаштованість. Атмосфера довіри й віри в сенс.
У «Перед світанком» кожен працював так, ніби від цього залежить щось більше, ніж просто фільм. Ми знали: цим фільмом ми говоримо зі світом — від імені України. А для себе самих — шепочемо, що наш світанок уже близько.
Що вас надихнуло на зйомки «Перед світанком» у Західній Україні?
Я народився на заході України — у Львові. Тут мій рельєф, мої ріки, мій внутрішній ландшафт. Тут я дорослішав — як людина і як митець. Професійно сформувався у Польщі, але саме ця земля дала мені ноги, а польська школа — крила. Я відчуваю себе птахом: щоб літати світом, мені потрібно міцно стояти на своїй землі.
«Перед світанком» ми знімали не просто в мальовничих локаціях, а в місцях, де я живу душею. Де відпочиваю, думаю, шукаю натхнення. Мені було важливо, щоб фільм вібрував правдою — простору й часу. Це не декорації. Це частинка мого світу, яку я хотів передати далі.
Зйомки під час війни мають багато труднощів. Як вам вдалося створити такий гарний і продуманий твір за таких складних умов?
Це було викликом. Напередодні зйомок Львів двічі зазнав ракетних ударів: наймасштабніший — 6 липня, коли було зруйновано багатоквартирний будинок і загинули люди, та ще один — 15 серпня, який пошкодив десятки будівель, дитячий садок... Атмосфера була ламка й тривожна. Команда вже працювала на препродакшені, і постало питання: знімати чи переносити проект на рік?
Ми вирішили знімати. Бо зрозуміли: якщо цей фільм не народиться зараз — він не відбудеться ніколи. Ми не знімали про минуле. Ми фіксували теперішнє. І ця свідомість — що ми творимо всупереч — дала силу. Це фільм про вибір жити. І ми зробили цей вибір на знімальному майданчику.
Коли ви працюєте над музичним відео, наскільки ви гнучкі у своєму сценарії?
Я вірю в живу структуру. Ми мали чітке бачення, сценарій, розкадровки, аніматік — і водночас залишали простір для несподіваного: інтуїції акторів, світла, емоцій моменту. Саме це зробило фільм живим.
У "Перед Світанком" найбільшим викликом було поєднати драматургію фільму з піснею. Її текст — це пісня жалю. Ми не змінювали слів, але візуально вивернули її назовні — як історію вибору і надії. І ця напруга між змістом і формою дала фільму глибший шар. Саме в цій грі з підтекстами, у внутрішніх контрастах, народжується нове звучання.
Яку сцену вам було найважче написати та поставити?
Цей 6-хвилинний фільм складається з 23 сцен, знятих у 15 історичних локаціях. Дія розгортається у трьох різних епохах — XVII, XIX і XXI століттях, що вимагало повної реконструкції костюмів, декорацій, роботи з кіньми та підводних зйомок — усе це в регіоні, де кіноіндустрія лише формується.
Але найважче — не це. Найважче було знімати любовну сцену після ночі повітряних тривог, коли актори спали в укриттях. Потрібна неймовірна внутрішня сила, щоб створювати щось тендітне в таких жорстоких умовах. Але саме це й робить українське мистецтво сьогодні — воно тримає світло навіть у найтемніші години.
Озираючись назад, чи є щось, що ви зробили б інакше у «Перед світанком»?
Я навчився не шкодувати. Фільм — це не ідеальність, а правда моменту. І «Перед світанком» народився саме тоді й так, як мав.
Коли щось іде не за планом, я більше не питаю «чому», я питаю «навіщо». Чого я маю навчитись? Який сенс у цьому досвіді? Такий підхід перетворює біль на ресурс. Бо криза може стати переходом на новий рівень.
Я вірю, що ми опиняємось у конкретному часі й просторі не випадково — щоб пройти свої випробування, зробити вибір і зростати. І якщо приймаємо цей виклик, з’являється нова глибина. Саме в цьому — суть творчості. І зрілості жити.
Чи завжди у вас була пристрасть до кіно та розповіді історій?
Так, хоча мій шлях до кіно був непрямий. Я зростав у родині художника — змалку бачив, як народжується мистецтво, як ним мислять і живуть. Потім була музика: гурти, альбоми, сцена — спроба знайти мову, яка допоможе говорити зі світом.
У підлітковому віці творчість стала способом впоратись із глибокими емоціями й внутрішніми запитаннями. І з часом я зрозумів: мова, яку я шукав — це мова кіно. Через нього я можу передати найтонші стани, які неможливо висловити словами.
Кіно для мене — це форма комунікації. Ми спілкуємось, намагаємось почути одне одного. І мистецтво — найвища форма цієї розмови.
Наскільки оскароносний режисер Анджей Вайда допоміг визначити тип кіно, яке ви хочете створювати?
Анджей Вайда допоміг мені не тільки як режисерові — а як людині, яка шукає свою правду. Він вчив бачити глибше: не персонажа, а людину. Не ефект — а суть. Не трюк — а чесність.
Я мав привілегію не лише вчитися в нього, а й працювати разом: бути його асистентом на зйомках «Післяобрази», мати його як художнього керівника власних проектів. Він ніколи не нав’язував — він давав простір. Присутність Вайди була джерелом внутрішньої ясності.
Своїм прикладом він закріпив у мені головне — бажання розповідати історії, що відкривають серця, пробуджують бачення і змінюють спосіб нашої взаємодії зі світом.
Що саме у кіно як у медіумі так вас захоплює? І які режисери вас надихнули?
Коли я дивлюсь кіно, я відчуваю, що живу. Коли фільм проникає всередину тебе, відкриває щось дуже особисте, невимовне, і в цю мить ти відчуваєш: «Я тут. Я є». Саме цього досвіду я прагну як режисер — створити простір, де глядач не просто бачить історію, а проживає її. Не просто спостерігає — а відчуває.
Кіно — це медіум, у якому поєднано все, що мене формує: філософію, поезію, музику, світло, ритм, акторську присутність, тишу, емоцію. Для мене це спосіб бути чесним із собою і з людьми.
Мене надихають дуже різні режисери й фільми.
У Вайди я вчився чесності.
У Скорсезе — ритму, пристрасті й сміливості.
У Good Will Hunting — інтимного занурення в характер.
У The Dreamers — ідеалістичного духу покоління, що шукає свободи.
У Catch Me If You Can — легкості й гри.
У “On the Road” — жаги жити так, як відчуваєш, навіть якщо дорога не має карти.
Я не шукаю одного стилю. Я шукаю тон, який найточніше виразить правду історії. Іноді це — тиша. А іноді — вибух.
"Щоб створити живе кіно, потрібна внутрішня свобода, радість гри й здатність дивуватись. Створювати фільм — означає створювати цілий світ."
Яких найцінніших уроків ви навчилися під час створення «Перед світанком» і як вони допоможуть вам у майбутніх повнометражних проектах?
Я вкотре переконався: культура — це не розкіш, а необхідність. Коли все інше руйнується — саме культура допомагає людям вистояти. Навіть короткий фільм може зцілювати. Він може дати опору, допомогти прийняти свій біль і свою силу.
Я усвідомив, що головна тема, яка пронизує мої фільми, — це становлення ідентичності. Якщо мене запитали, про українську ідентичність, я б згадав слова генерала Валерія Залужного, сьогодні посла України у Великій Британії: «Бути українцями — означає визначати наше майбутнє». Це не метафора. Це реальність, яку виборюють щодня наші Захисники. Героїня фільму — втілення цього вибору. Вона сама вирішує, ким бути і заради чого жити. У цьому — суть українства.
Цей фільм присвячений Захисникам України. Бо поки вони тримають небо — ми тримаємо сенс. Ми творимо, тому що вони захищають.
Що ваша робота говорить про вас і те, як ви бачите світ?
Що я вірю у світло. Навіть у темряві. Я бачу світ складним, але красивим. І хочу розповідати історії, які зцілюють.
Режисура для мене — це спосіб жити щиро. Вона дає мені можливість говорити про те, що болить, ділитися тим, що відкриває, досліджувати життя — у всіх його суперечностях. Це мій пошук сенсу, мій спосіб бути з собою і з людьми. Це також поштовх до мого зростання. Я знаю, ким я є сьогодні, але ким стану завтра — не знаю. І саме в цьому є краса шляху.
Яка найкраща порада, яку вам давав колега-режисер, і чи є якісь поради, які ви б дали новому режисеру?
Найсильніша порада, яку я отримав: «Твій талант — не випадковість. Це дар. Іскра, з якою ти прийшов у цей світ — у конкретний час, для конкретної задачі. Твій обов’язок — роздмухати її, примножити й спрямувати на благо інших. У цьому й полягає шлях».
А моя порада — знімати про те, що тебе болить. Або про те, чого ти відчайдушно прагнеш. Бо тільки через біль і мрію можна дістатись до серця іншого.
Режисура — це не лише професія. Це спосіб жити, мислити, відчувати. Щоб створити живе кіно, потрібна внутрішня свобода, радість гри й здатність дивуватись. Створювати фільм — означає створювати цілий світ. І лише той, хто по-справжньому горить, здатен дати цьому світу душу.
І нарешті, яке послання ви б хотіли, щоб ваша аудиторія взяла з фільму «Перед світанком»?
Що навіть найтемніша ніч — не вічна. І що завжди є вибір: жити, говорити, любити.
«Перед світанком» — це алегорія нашого внутрішнього визволення. Ми не завжди можемо змінити обставини, але можемо обрати — ким бути і як відповісти на біль, який живе в нас і навколо нас.
Поколіннями українці несли травму — особисту, історичну, культурну. Але сьогодні ми розриваємо це коло. Ми більше не живемо за логікою “вже сонце низенько”. Ми обираємо шлях “перед світанком”.